Поезія

Ескіз

Сьогодні рано у місті – іній!

Стоять невпізнані горобини.

Просвічує сонце крізь пальчики абрикосів…

 

Береза ламко звісила крила

у шатах білопір’їнних – диво!

Не скрипкою – арфою журно тонкоголосить…

 

Вночі мережив хтось витинанку –

пухнасті клаптики сипав м’яко.

Кристалики щастя ранкового виростали…

 

Дим стеле стежечку візерунком.

Покотить вітер сніжинки сухо

і зааплодує дзвінкій чарівній виставі…

Ескіз.ppt (3853312)

 

Співачка

Ті оплески вдаряли. Як блюзнірство.

А ти стояла – сльози на очах.

Гриміло серце. Рвалася аорта.

І музика замовкла. Пломінь зчах.

 

Ішла зі сцени. Падали букети.

Дзвеніла тиша крижаним дощем.

Знімала грим. Вгортала в хутро плечі.

Гасила чаєм рук нервовий трем.

 

А шибкою спадали зимні краплі,

розкреслюючи блискітками ніч.

Розмите світло кисло у калюжах.

Ти все не йшла. Не поспішала пріч.

 

Котили хвилі смуток-безнадію.

Горнувся кошеням безсоння ляк.

На клаптики подерла партитуру…

Писала… Перекреслила. Не так…

 

Дожить до завтра. Перетерпіть пустку.

Вдихнути музику! По венах – нотний рій.

Відчути мить.

Гармонію.

Нірвану.

Визнання? Оплески? Букет? –

Це чий?..

Співачка.ppt (1127424)

 

*        *        *

Зів’яли, розмилися тіні в траві.

На хмари пухляві лягли акварельно

червоні мазки напівстертого пензля…

Прорізався холодно погляд зорі.

 

Сріблиться дрібненька мозаїка хвиль.

Дзвенять гостролезо листки очерету.

Покрапують звільна вербові сережки…

Гойдається маятник – човен пустий.

 

Шерхоче у лузі торішній будяк.

Свіжіють долоньки щавлю червонясті.

Ясні небеса переповнені щастям…

І не дотягтися до нього ніяк.

Зів-яли, розмилися.ppt (1006080)

 

***

Безлисте віття знов до неба тягнуть

старезні осокори край доріг.

Цьогоріч осінь тепла і ненагла.

І ароматна, мов грибний пиріг.

 

Як чисто й свіжо в лісі пахне глиця!

А з кошика сміється боровик...

Кора соснова м’яко золотиться.

Ще сірий – заєць за кущами зник...

 

І духмяніють вранці хризантеми,

закутавшись туманом у садку.

Напнула тітка Осінь хустку темну,

та вишиту барвисто – ще й яку!

 

І вже не тітка – молодява пані

всміхнулась ясно гронами калин,

вгорнула плечі заморозком раннім,

з рук випустила журавлиний клин,

 

тернову гілку з ягідьми зірвала –

смакує терпко, пригоща пташок...

Як осені мені щороку мало!

Як гріє руку золотий листок...

Безлисте віття.ppt (3756544)

 

* * *

В бабусинім саду достигли сливи

і літо бабине заплуталось в траві.

Куди, лелеки, ви куди, куди ви?..

Над Пслом туман і тіні, мов живі.

 

Вгрузає в землю найрідніша хата,

де перша внучка народилась – я.

Із лісу вечір суне волохатий,

сова летить – і мре душа моя.

 

У дідуся в дворі темніють сосни,

пісок, і хвоя, і пахкий полин...

Для мене – Всесвіт в цьому мікрокосмі:

шишки збирає правнук Ваш – мій син.

 

Болить. І біль чомусь тонкий і світлий,

а течія стрімка. А лотос де?

Й вербі болить. Од болю гнуться віти

і плаче листя, і пливе, й веде...

 

На грядці бур’яни, і всюди пусто.

Прокинусь рано, вийду по гриби...

Я не знайду ніяк листка капусти –

пече бабуся хліб... Якби, якби!..

 

І знову вечір, і зоря червона,

в сухих козельцях чмишуть їжаки...

Це – мого серця заповідна зона,

де чую дотик рідної руки.

Моя мова

 

Моя мова прозора.

І свіжа, як вітер.

Не занудний сироко,

а дзвінкий трамонтан.

Вічна в ній непокора.

А рабство хтось витер –

ніби вирвали око,

згеноцидили клан.

Клан “рабів і підніжків”,

окрадених дурнів,

малоруських пройдисвітів

з диких племен.

Згеноцидили з лишком:

на стінах тортурні

засвітилися тисячі

мілірентген.

Моя мова – як вітер.

На генному рівні

в ній відвертість, і воля,

і гідність, і честь.

Між нашкрябаних літер

на стінах катівні –

слід присохлого болю,

що йому міри несть...

Моя мова співає –

хоч смішно, хоч гірко.

Кожне слово – як вибух,

енергії міт.

Їй обмежень немає –

і викиньте мірку!

І протріть свою шибу!

І гляньте на світ!

Моя мова говорить –

і гордо, і владно.

Не заткнуть мені рота,

бо мова – моя!

Я в розбурханім морі,

на вилицях – садна,

та я буду боротись,

інакше – не я.

Моя мова – це право.

І це моя карма.

Позавимірна доля

народу мого.

Моя мова – держава:

не купиш задарма,

хоч обшарпано-голі

і Ясон, і “Арго”.

Моя мова – руно?

Чи проста сірячина?

Хто без неї зачах?

Хто боїться її?

Все одно? Не одно?

Чи ти звір, чи людина?

Чи окрилений птах?..

А в кожному слові

моєї мови

співають солов’ї.

Як було

 

А нам здавалось, що пройшло все чисто:

його взяли і вивели за місто,

а там – всього лише дещиця крові,

і ту розмили роси світанкові.

Та все було інакше, о, інакше!

Так, як тоді воно бувало завше...

Були різки, і “кішка” з пазурами,

і в муці нелюдській Мадонна – мама.

Був хресний хід – найперший, невмолимий.

Була весна. Мабуть, цвіли оливи...

Вінок із терня впився в плоть жертовну...

Чи може Бог уподобитись овну?

Людина тягне, йде, то пада раптом,

і шкіри висять скрізь криваві клапті.

Нестерпна спрага, біль. Де межі болю?!

Хутчій кінець, що дасть жадану волю...

Та жертва вимагає крок за кроком

для свідків змалювать панно широке.

А фарби вибір, як завжди, скупий –

червоне все, лиш вечір золотий.

Той вечір, що настане після бурі,

коли покинуть стражники похмурі

пустельні схили пагорба святого,

не стрівши по дорозі вже нікого.

 

Десь був Петро, і прийде ще Хома,

прощення Агасферу вже нема,

у зашморгу – кому було найважче,

минули розпач, біль... – і все це нащо?

А ранок устає. Холодні роси

омиють Божі руки й ноги босі.

І сяйво прийде в світ і в людські душі,

бо Він сказав: “Їх врятувати мушу”.

 

Хто Він – чи Бог, чи, може, чоловік, –

того ніхто не знатиме повік.

Але Він був, і це Його офіра –

вогонь добра, любові, щастя й миру.

Гостя

 

Листок до листка – кольоровий альбом –

прийшла, принесла – і сидить на дивані.

Муркиць на руках її ляже клубком,

а я запитаю:

– Ви хто, моя пані?

В косі павутинка, на віях – дощі,

то сині, то сірі замріяні очі...

– Ви хто, моя пані? –

сміється й мовчить.

А в кутиках – сльози, а вечір – до ночі.

За шафою сутінь, туман за вікном,

опеньками пахнуть листки кольорові.

А краплі об ринву – як той метроном:

– Це осінь, це осінь... –

мені чи котові?

Це ти, моя сестро, мій спокій і сум?

Це ти, моя тише у шурхоті зливи?

Повільна і лагідна течія дум... –

далеко-далеко весна галаслива.

Київська нута

 

Вже починають падати горіхи,

ступає осінь м’яко по листках.

Уже пливуть дими... Темніють мокрі стріхи

в музеї на похнюплених хатках.

 

По Голосієву барвисто ходить осінь…

і я ходжу, а поруч – ходиш ти.

Чому ж ми не зустрілися і досі?

Чом цілий рік – як осінь самоти?

 

Ти сам і сам. І я сама без тебе.

Шукаєм щастя – знайдемо полин,

Пожухлий, сірий, як осіннє небо…

Ну, хто коли щасливим був один?

 

Вмирає листя, а любов не смертна.

Душа вмирає – а любов жива!

“Хоч із собою треба буть відвертим…” –

Відносить вітер згірчені слова.

* * *

 

На землю тихо падає туман,

чорніють в сіре небо голі клени…

Що більш тепер подобається вам:

чи сірий колір, чи, мабуть, зелений?

Та навіть осінь мріє про тепло,

вона також зовсім не хоче мерзнуть –

але все йде і йде, як завжди йшло:

на жаль, як схочуть – ходять тільки ферзі.

А ти не королева… Тобто зась

шукать свій шлях і визначати напрям,

якщо сидиш на троні – швидше злазь:

це місце не твоє… А ось і крапля,

остання крапля падає – і вщерть

наповнилось. Наситилось. Не треба!

Не треба крапель більше: далі – смерть,

за нею – вибір: в пекло чи на небо…

За смертю… Не дійшовши до межі,

спинитись хочу, упіймать краплину

останню на кривавому ножі,

та марно: гину, гину, гину, гину!..

Невідворотність долі – от і все.

Роковий збіг, непереборний фатум:

за осінню – зима сніги несе,

і не запишеш в календар вчорашню дату.

А ти – пішак, іди, куди ведуть:

гарматне м’ясо, і за тим – нічого.

Монарх за тебе вибирає путь,

і це колюча, непроста дорога…

Невже і справді доля волоче

нас потягом без вибору і права?

Я хочу вийти! Відпустіть плече!

Тут варіантів запасних коротка лава…

* * *

Вночі приходила бабуся.

Сьогодні сніг – лапатий і м’який.

Так віхолить, що берегів ріки

розгледіть з мосту не беруся.

А в рідному селі, далеко,

заснули вщерть засипані хати,

в теплі дрімають люди і коти,

і в Африці не сплять лелеки.

Їм теж додому дуже треба,

і їх за душу тягне і болить:

на день, хоч на годинку, хоч на мить! –

вдихнуть сосново-синє небо...

 

...Побачить річку, луг і хату,

вколоти щоку хвоєю в дворі,

дзвінке відро схопити на зорі

і стежку снігову пром’яти.

У весну вибігти сосною,

беріз прозорість випити до дна

і слухать, як бринить-співа луна

струною щастя молодою...

і йти, і дихать, і мовчати,

і бачить сонце, і любить цей світ,

і знов не рахувать дитячих літ,

і пить бабусин чай із м’яти...

 

Не вір казкам...

Не заглядай: в чужій душі так темно,

що моторошно стане, і тоді

боятимешся ти людей даремно:

обпікшись молоком – не віриш і воді…

Не відкривай душі своєї перед кожним,

не вір казкам про щирість і любов.

Наївність – гріх, такою буть не можна –

хай скаже той, хто це переборов.

 

Будь хитра, зла, та зла – лише до себе.

Будь недоторкана, а не вразлива, ні!

Себе любить і гартувати треба –

у крижаній воді і у вогні.

* * *

То щастя безмежне – побачити світ:

і сонце, і хмари, і зблиски грози,

і краплі прозорі на кінчиках віт,

і зелень – з лимонної до бірюзи...

То щастя безмежне – почути цей світ:

ранкові акорди птахів лісових,

і скаргу берези на часу політ,

і кроки дощу, хоч він щойно затих...

То щастя безмежне – вдихнути цей світ:

троянду, й бузок, і ставок, листом вкритий,

весняного саду бентежливий цвіт...

Побачить, почути, вдихнути – і жити!

То щастя безмежне – відчути цей світ:

тремтіння осики багряного листу,

гіркаво-округле калини намисто...

То щастя безмежне – любити цей світ.

 

Чистий аркуш кохання

 

Був чистий аркуш –

ні крапки, ні коми,

та рух молекул

не знає втоми:

і я прийшла,

і ти прийшов –

порвали аркуш –

наклали шов.

Рубця не видно –

хірург мастак!

Чи так було?

Та, певно, так...

На аркуші крапку

поставила я,

а ти написав:

“Кохана моя”.

А хто – кохана,

не сказав,

і я закреслила –

щоб знав, щоб знав!

Я мрію малюю

про щастя своє,

а в тебе інший

малюнок є.

Не вистачить місця

тут нам обом,

і серце моє –

колобком, колобком...

Був чистий аркуш –

ні крапки, ні коми, –

тепер він чорний –

ходімо додому.

 

Знаки

Крап!

-ка...

Ти –

ре!

Ти –

нота дзвінка,

ти –

мій камертон...

Де

музика сфер?

Де

зоре-танок?

Сим-сим

-фонія?

Гар-гар

-монія?

Крап-крап-крап!

-ка

-люжа мрій...

 

Ентропія часу

 

Хронотоп-топ-топ-тіп-тіп!

Стрижень часу береже

кільця ер, епох і діб –

наштрикнулися – і вже!

 

Кожна мить – одна у трьох;

те, що буде, – вже було:

якщо кажеш: “Щоб ти здох!” –

знай: уже здійснив ти зло.

 

Світ іде у небуття,

вичахає, вистига;

вироста витрат стаття,

легшою стає вага.

 

Ентропія з ентропій:

час не вічний, як не дмись!

Відійти красиво вмій –

не в безодню, а у вись.

 

В шорах Всесвіту галоп

переходить у алюр:

у дірках весь хронотоп –

C’est la vie a la nature.

 

Fines de siecles один за одним

переламують навпіл

нескладним космічним кодом

зрівноважений довкіл.

 

Час скінченний? Ну й дурниця!

Парадокс, абсурд і кич!

Тільки ж Сальвадору сниться

день покривлених облич.

 

Циферблат тече і капа,

і цьому не скажеш “стоп!”.

Простягає Кронос лапу:

хронотоп-топ-топ –

і в лоб!

*        *        *

Боги не вічні. І нема безсмертя.

Вони живі, лиш поки люди є.

Мов прохачі під церквою обдерті,

пантрують усеможество своє.

 

Такі самотні і такі байдужі –

ідуть, зникають… Шелестить пісок.

Навіщо їм оті молитви, душі?

Доволі пережованих казок.

 

Високе небо? – чистота сумнівна.

Який завгодно – найясніший! – бог

любить по-справжньому ніколи не зуміє.

Бо щоб любити – треба… бути вдвох.

 

Богам не пахне фіміам чи ладан.

Величні храми, служби – не для них.

Та кожен бог життя віддати ладен

за дотик… поцілунок… ніжний вдих…

Листопад-грудень 2011

Іній

Білою пухнастою красою

кожну гілочку облив мороз.

І стоїть зима такого крою,

ніби це надовго і всерйоз.

 

Де акація, береза, де осика?

Ці кущі – ясмин чи бульденеж?

Тихо йди: ні шелесту, ні крику,

бо цю казку ніжну сполохнеш.

 

Уночі рипучими стежками

йшов дідусь у білій бороді,

ніс драбину змерзлими руками,

ставив під деревами, тоді

 

піднімався на щабель найвищий

і над галузками чаклував...

Хмари з неба прихилялись ближче:

нум, дивіться, не ловіте ґав!

 

Щось із торби дістає дідисько,

тихо так до гілочки несе...

За кристаликом кристалик блиска...

Дід будує... іній!.. От і все.

 

Гілочки тонесенької липи

крихтами коштовними покрив –

і пішов (ногами рипу-рипу)

до нових, іще дивніших див.

 

А коли зажеврів крайчик неба,

дід уже подався на спочин.

Там у нього, вдома, все як треба:

тепло, затишно, гуде камін...

 

А у нас – краса і захват щирий:

сонце й іній, блискітки і дзвін!

Сміх і радість. І душа у мирі.

Самоцвіти падають з ялин.

26.11.11

В.С.

Я викидаю чернетки.

Рву дрібно-дрібно у тиші.

Падають рештки додолу.

Холодно клаптикам віршів.

 

Сію шматочки метафор –

мишкам сіреньким поживок.

Трохи гірчить цей епітет…

Щось розпанахалось криво.

 

Порох висить паперовий –

сонячний кінематограф.

Хай у куфаєчці зимно –

ти загортаєшся в тогу…

 

Рідні прикрасять меандри

снігу лляну полотнину.

Десь на колимськім морозі

квилить осонцена днина…

24.01.12

В.В.

Співав – як жив.

Хрипів у світ надривно.

Болів струною. Бив – так навідліг.

Він був митець

паризького закрою,

а народився ж ніби у Москві…

 

Летів-горів.

Щодня – на повну силу.

І душу – в кров. І серце – на розрив.

…Ви щось казали

про паризьку моду?..

У клітці пташку?..

Він співав. Як жив.

25.01.12

Десант

Падаю в небо.

Погас парашут.

Є дві хвилини до бою.

Поки ще тягне старий антиграв,

я перевірив набої.

 

Зліва спалахує.

Знизу – пісок.

Що за планета?

Не знаю.

Щось там варнякав учора комбат…

Як то?..

«Моя хата скраю»!

 

Швидко за камені.

Мушка – приціл.

Оптика часто підводить…

В кого стріляти?

Мішені нема!

Навіть шляхів для відходу…

 

Так, він у засідці! –

Інфрашукач.

Хтозна, чи враг теплокровний…

Може, він жук чи амеби шматок?

…Ввечері – знов макарони…

 

Не роздасися

(а що то повзе?)

від польової дієти…

Бластер гарячий.

Ловлю дрижаки.

Ох-х-х! У амеб є ракети!

 

Щось припікає…

Навіщо мені

ці викрутаси зі смертю?

За три копійки лежатиму тут

ницьма, на клапті подертий…

 

Я ж вам не кіт, що то дев’ять життів! –

тільки два тіла в запасі…

Й ті поганенькі – з розпродажу…

Бах!

Снайпер амеб’ячий… В-в-вася!..

 

Несправедливо:

всього дві руки.

В нього ж хапалок штук вісім!

В кожній пулялка якась…

Тарарах!

Нишкну, як хрущ на горісі…

 

Нумо, десант!

Чавлю драглі, ура!

Котимо хвилю атаки.

Сонце зелене скотилося з гір.

Смерть холодцям-забіякам!

 

День добігає простого кінця:

амба роботі й амебам.

Знов макарони!

Верзе щось комбат…

Що?

«Нам чужого не треба!»…

29.02-02.03.12

Учта

Під зорями високий замок

похмуро висне на скалі.

Омиті росами-сльозами,

громадяться бескиди злі.

 

Холодні тіні безшелесно

зринають-корчаться-летять –

то кажани святкують весну…

А в замку бенкетує знать.

 

На чорному в оздобах троні

сидить насуплений владар.

Зловісні спалахи червоні –

мов блискавиці з-поза хмар –

 

нерівним полиском лягають

на самоцвіти, на чоло…

Вельможну захмелілу зграю

обводить оком князь… Тепло

 

від заґратованої ватри

не зігріва камінних стін.

За вікнами зелені Татри.

І меле хвилі чорний млин.

 

У мороці реве неспинно,

поблискує ріка. І крик,

і шум води, й розлиті вина –

сплітаються в один потік.

 

Безладна музика, і регіт,

і стукіт кубків по столах…

І села щуляться прилеглі –

долину огортає жах.

 

Проб’є десяту. Ланцюгами

загуркотить важезний міст.

Шляхетні лицарі і дами,

всі – від матрон і до невіст, –

 

покинуть прихисток розкішний

під лиховісний дзвін копит.

Дівча із грацією кішки…

В камзолі тлустий сибарит…

 

Хропіння коней, дих надсадний

і брязкіт збруї – крадуть ніч.

Ведуть невидимі принади

блискучу кавалькаду пріч.

 

Кінь вороний виносить князя

на стежку до села. Горить

слабенький вогник… Люд вилазить

із нір своїх – бо кличе гидь.

 

Півколом вершники. Безмов’я.

Сновиди йдуть – старі, малі…

Солодкі, повні страхом, кров’ю!

І, не торкаючись землі,

 

злітає панночка з гнідого

і падає на жертву… Зойк!

…Блаженно вуркотить небога,

криваві ікла – до зірок…

 

Триває учта. Захололі

тіла розкидані у тьмі.

Хтось, недопитий, встане кволо –

назустріч вічній вже зимі…

 

А в упириць яріють щоки,

очиці світяться вогнем:

спивають міць. Укус глибокий –

і ми живем. І ми живем!..

 

Освітить залишки бенкету

ранкове сонце з-за гори.

Село мовчить. Сліпа карета

прокотить повз. Німій! Умри…

 

З-за гір насунуть хмари чорні.

Завихрить вітер… Грому! Змін!

Зірвуться блискавки з припону,

і злива змиє смерть і тлін.

08.05-31.08.12

 

Тиш

Довге літо спливло туманом.

Осінь коротко сипле дощем.

Пахне свіжо, м’якенько, пряно…

Барви гуснуть.

Іще живем.

 

Шамотіння зелено-жовте

розкуйовдило патли беріз.

І багрянець кленовий бовта

вітер, тягнучи сонця віз.

 

Прозоряться шовки небесні.

Лунко скрапує вільгла тиш.

Десь летять нетерплячі весни? –

І не згадуєш. І не сниш.

10.10.12-18.05.13

Лот за мільйон

У крові йшли. Ламаючи кістки.

І рвали плоть – мечем, ножем, зубами.

Злипались вії. Лився гул низький –

У вуха, в ніздрі – згустками-ковтками.

 

Глитали ми. Життя чуже і тлін.

Вбирали-всмоктували до краплини.

Живились падлом.

Спали на землі.

Не йшли дощі – лизали мокру глину.

 

Її викопували з глибини…

Туди скидали засмерділі трупи –

вже їсти не годилися вони…

Із тіла не зчищали шкаралупи –

 

старого поту, крові, гною, сліз…

Старого болю, розпачу і люті…

Хто йти не міг – той між камінням ліз.

Ми йшли вперед. По істини забуті.

 

Нас вів Ніхто. І стали ми ніким,

в пісках пливучих втративши подобу –

людську чи Божу?..

Щастям золотим

котило Сонце дня зім’яту пробу.

 

Струміли води рвійної ріки.

Дзуміли медом-травами левади.

Тремтіли візерунчасті зірки

у кроні лісу. Тіняві аркади

 

здіймалися уступами гори,

де на вершині озеро іскриться…

Бруд.

Лють.

Пустеля.

Кров.

Повзи… Гори!

«Сліпі в раю». Художник С.Провидця.

15.09.13

Смерть героя

Життя мільйонами розпачливих розлук

здирає шкіру з внутрішніх поверхонь;

рве залишки душі безодня вічних втрат,

висмоктуючи вакуумно з тіла

кров, плазму, лімфу, здір – всю непотрібну плоть,

що – скільки б не було її – не втолить

нестерпної жаги непрощеного дня

і не поменшить горя ні на йоту.

 

…Круг крутить, скошує, закручує, хурчить;

шматує шию крапелька свинцева,

щоби звільнить тебе, щоб ти спочити ліг

між купами сміття – черговий «мінус»

на шахівниці у володаря світів

серед розкиданих зужитих лахів –

і терпнув, і малів, і віддавав тепло

пустому Всесвіту пустих ілюзій.

 

Вже згарище жахтіє рештками легень

потворних янголів і кровожерних

ненатлих звірів, що злітають руч-об-руч,

возносячи тебе у сонм забутих;

а ті, зосталі, крила з бруду підберуть,

пришпилять до лопаток, пики вмиють

і, слиняві, чимдуж полізуть до корит…

 

У маминім вікні погасне свічка.

20.02.14

Невже у світі вичахла любов?

І що лишилось? Тільки смерть і попіл?

Тепер у моді братовбивства зло,

кривоприсяжництво, бездушність і жорстокість.

 

Як жити тут, де зраджене добро?

Де людям душі вкутують брехнею?

А я щодня тлумачу дітям про

честь, правду, гідність… чисті емпіреї!

 

Так хочеться писати про красу.

Про дощ травневий, про суниці й вишні…

Хоч крапельку в долонях донесу

хоч до одного серця…

                                      Слава в вишніх

 

тому, хто в пеклі пише про любов…

тому, хто в пеклі пише про добро…

тому, хто в пеклі пише про красу…

 

Тому, хто в пеклі ще живе і дише,

стоїть вже на останнім рубежі, –

йому – народові моєму! – ще напише

новий Шевченко… на свяченому ножі.

19.02.15

Дирчать мотори.

Косять мураву.

Живу красу

на стрижену потворність

міняє місто.

Віялом до ніг

лягає потерть.

Зітнуті під корінь

прекрасні лицарі в шоломах золотих.

Зелені списи заламано безжально.

І струменить над полем бою пряний дух.

...і сохне поліса обкарнана душа.

13-17.05.2015